Буча, Ірпінь, Гостомель...
Буча, Ірпінь, Гостомель… Ще трохи більше місяця тому ці містечка поблизу Києва були символом процвітання та світлих мрій. Вони славилися яскравими та сучасними новобудовами, у яких оселялися молоді родини з маленькими дітьми; колоритними парками, де гуляли мами з візочками, завжди протестуюча, але така талановита молодь, і тихі, трохи невдоволені, але добрі люди похилого віку; прогресивними ідеями, якими фонтанувала прогресивна підприємницька спільнота. Там кипіло, вирувало життя… Трохи більше місяця тому…
Війна змінила все. Ми знали, що ці квітучі міста взяли на себе один з перших ударів. Ми бачили, що ворожа зброя знищує ці осередки світла. Ми відчували особистий біль тих, хто вирвався з лещат окупації і шукав прихистку подалі від горнила військових дій. Ми усвідомлювали масштаби трагедії, але глибоко помилялися…
Звільнення Бучі, Ірпеня та Гостомеля стало для нас символом початку перемоги. І німого від невимовного шоку крику, що застряг у горлі… Побачене не піддається осмисленню, мозок здорової людини відмовляється зрозуміти: як у ХХІ столітті таке можливо? Чи є ті, які розстрілювали та катували мирне населення, ґвалтували жінок і дітей взагалі людьми? Які недолюдки їх породили, виховували, навчали? Це риторичні питання, які, мабуть, не знайдуть відповіді, бо ж ці покручі мають людську подобу…
Неможливо словами виразити наш біль… Найбільші слова співчуття не передадуть глибину того горя, яке ми проживаємо разом з родинами навіки полеглих на землях Бучі, Ірпеня, Гостомеля…
Молимося за упокій душ невинно вбитих… Молимося за Збройні сили України, за нашу Перемогу!
Колектив Уманського національного університету садівництва
