День пам’яті і повернення
Саме так я назвав би вікопомну дату, про яку вже доволі багато сказано і відзначення якої вкотре позначить буття новітньої України.
22 травня 1861 року до України назавжди повернувся найбільший з її поетів, мислителів, пророків – Тарас Шевченко. Повернувся з неласкавої до нього й нелюбої йому чужини. Чужини, яка з 47 відпущених йому Богом для земного буття років забрала в нього найбільш плідні днини творчості із найстрашнішою для поета й маляра, тиранічною в усіх сенсах цього слова забороною «писати й малювати». Повернувся Тарас Шевченко, згідно із відомим усьому світові поетичним «Заповітом» в рідну Україну. В рідну українську землю. Він навіки упокоївся там, як, і заповідав: «де лани широкополі, і Дніпро, і кручі... де реве ревучий». На Чернечій горі. Побіля Канева. На тій українській землі, де він на початкові свого страдницького шляху, народився.
Те, що Тарас Шевченко – справді український національний пророк, передусім, засвідчують всі, без винятку, його твори. Втім, не менше, засвідчує це й тривала боротьба проти відзначення самої дати вічного упокоєння Поета в рідній землі за російсько-імперських й за радянських часів. Здавалося б, яка небезпека загрожувала могутній імперії від того, що кожного 22 травня українці й представники інших країн і національностей спільно вшановуватимуть його пам'ять? Що в такому відзначенні могло видаватися злочинно-небезбечним для потужно-озброєної, не словом, а гарматами імперії? Не зрозуміло, на перший погляд.
Голова Спілки письменників УPCP у 1950-70-х роках Олесь Гончар, наприклад, взагалі неодноразово пропонував тогочасному партійному керівництву СССР і УРСР зробити 22 травня всенародним, всесоюзним поетичним, літературно-мистецьким святом, де збиралися би й читали поезії українського генія й свої власні митці з різних республік СССР, де спілкувалися б читачі з метою провадження інтелектуальних розмов про покликання поезії. Й, головне – для духовно-інтелектуального наснаження душі вічним словом українського Генія. То чому ж так не сталося? Чому замість того, щоби погодитись із пропозицією автора роману «Собор» і крилатого вислову «Собори людських душ бережіть» влада СССР обрала протилежний шлях. Шлях цькування і репресій за вшанування Шевченкового слова в день перепоховання Поета в рідній землі? Незрозуміло.
Але, проте, не зважаючи на репресії, а точніше – ясно усвідомлюючи для себе їхню не ймовірну, а цілком реальну загрозу щороку 22 травня в радянські часи молодь і свідома українська інтелігенція Києва та інших міст України (тоді ще УРСР) збиралася біля пам’ятників Тарасу Шевченку. Читали його поезії, міркували про них, про їхню актуальність для поневоленої України, дискутували. Учасників вшанувань дати перепоховання Шевченка в Україні регулярно розганяла міліція, заарештовувала. Про ці регулярні репресії згадують знакові постаті Опору, які брали активну участь у тому, щоби зберегти в пам’яті народу цю знакову дату – 22 травня. Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Атена Пашко, Світлана Кириченко...
То чим же є для українців сама ця дата 22 травня? Просто датою перепоховання найбільшого з українських Поетів? «І тільки?» – запитає критичний читач. Ні – не тільки, оскільки якби це було так, то за її вшанування не слід було би піддавати репресіям багато поколінь українців у різних частинах України. Річ у тім, що російсько-імперська влада цілком слушно передбачила у вшануванні перенесення тіла Тараса Шевченка зародження Пантеону українських мислителів, поетів, громадських та державних діячів та державотворців. Такого – як в Грузії – на горі Мтацмінда. Такого – як у Парижі на «Пер-Лашез» чи й навіть «Сент-Женевьєв де Буа». Такого – як у всіх цивілізованих країнах світу. Річ у тім, що народ стає цивілізованим і гідним предків саме тоді, коли гідно й належним чином шанує їхню пам’ять. Пам’ять могил. А з пам’яті могил і - тільки з неї - виростає любов до колисок. Тобто – від Конфуція – не скажемо нічого нового, коли нагадаємо, що «народ, який не знає свого минулого, не дбає про своє майбутнє».
Тарас Шевченко 22 травня 1861 року в Україну повернувся навіки. Це теж було Диво Господнє, оскільки, як відомо, тодішня імперська влада не була прихильною ані до нього – нещодавно репресованого нею, ані до зазвичай репресованої нею України. Цим поверненням він, як і належить «кроткому пророкові» негаласливо, але відчутно ясно проклав шлях до створення Пантеону Української Пам’яті. Проклав навіки. В цьому Пантеоні, сподіваюся, упокояться в рідній українській землі, усі духовні, державні й громадсько-політичні діячі, які, так само як і Тарас Григорович, пішли життя на благо і в ім’я України на теренах інших – далеких і близьких країн. В Україні, в українській землі має знайтися місце тим, хто мріяв навіки упокоїтись в ній, пішовши з життя, як і Тарас Шевченко, на чужині: Миколі Гоголю, Олександру Довженку, Симону Петлюрі, Миколі Підгорному, Євгену Коновальцю, Степану Бандері, Олександру Кошицю, Архипу Люльці, Володимиру Винниченку, Дмитру Чижевському, Дмитру Донцову, В’ячеславу Липинському, Юрію Липі, митрополиту Іларіону (проф. І.І.Огієнку), Патріарху Мстиславу, Євгену Маланюку, Олександру Архипенку. Масштабні й складні це були постаті. Складними були й їхні долі. Але всі вони – названі й неназвані – в той чи інший спосіб намагалися творити й берегти Україну. Україну у собі й українське в собі.
В створенні на українській землі Пантеону повернених назавжди до України її дітей, напевне, і буде головний урок відродження національної пам’яті. А першим, хто подав поневоленій Україні цей урок Повернення став, за власною волею перепохований на Батьківщині з чужини, всесвітньо відомий геній – Тарас Шевченко.
Павло Ямчук
доктор філософських наук, професор
Фотогалерея
