«Донецько-Криворізька Республіка» … DÉJÀ VU?
Буремні воєнні події останнього року на сході України викликали спогади про сепаратистські прояви в цьому реґіоні в минулому. Йдеться, зокрема, про проголошену майже сто років так звану «Донецько-Криворізьку республіку».
Про це квазідержавне утворення згадує відомий українофоб, один із провідних агентів Путіна в Україні Владімір Корнілов, який днями оновив оприлюднену чотири роки тому у виданні «2000» «сенсаційну» статтю – «15 міфів і правда про Донецько-Криворізьку республіку».
Задля справедливості треба сказати, що згадана річ інтелектуально сильна. Аргументи автора можуть посіяти сумніви в недостатньо підготовленого читача. Ті ж, хто знається на історії та геополітиці, неодмінно знайдуть низку незбігів і підтасовок.
Взяти хоча б наведені у статті твердження «південноросійських» підприємців сторічної давнини про «цілковиту відмінність» Харківського району від Київського. Один із них скаржився на «штучне» підпорядкування Харкова Києву, яке продиктоване лише інтересами українського національного руху. Але цей промисловець-шовініст геть нехтує національним чинником, який і покликає до життя держави! Як добре відомо, український народ заселяв у той час не лише сучасну державну територію України, а й значні території на Білгородщині, Воронежчині, Кубані… (дивіться, наприклад, працю основоположника української наукової географії: Рудницький С. Огляд національної території України. – У кн..: Рудницький Степан. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994). Отже, Харківщина тим паче була (і є, і буде!) українською землею. Відомий український історик першої половини ХХ ст. професор Дмитро Багалій у знакову працю «Історія Слобідської України» вміщує цілий розділ «Харків як українське місто». Про достатню об’єктивність такого твердження може свідчити той факт, що Д. Багалій не був прихильником ідеї державної незалежності України. Більше того, Харківщина не просто українська земля, а в значній мірі може вважатись егрегором українського етносу та формування української національної ідеї, оскільки саме у Мерефі під Харковом народився легендарний отаман війська запорозького, характерник Іван Сірко, який усе свої життя відстоював українську національну ідею.
Так само устами своїх «папєрєдніков» початку ХХ ст. Корнілов оскаржує приналежність Україні Катеринослава (теперішнього Дніпропетровська, перейменованого 1918 року українською владою як Січеслав), Олександрівська (Запоріжжя). Автор або не знає історії, або геть забув, що саме на теренах Січеславщини формувалося українське козацтво, яке згодом на острові Хортиця (територія міста Запоріжжя) створило першу Запорозьку Січ – один з осередків формування сучасної української нації! Більше того, і решта запорізьких січей (Чортомлицька, Базавлуцька та ін.) перебували на Нікопольщині, яка була невід’ємною частиною Січеславщини.
Ґаспадін-таваріщ Корнілов, намагаючись досліджувати історію 1918 року, схоже, не знайомий із законом УНР від 6 березня 1918 р., яким скасовувався поділ території держави на губернії та запроваджувалися 32 краї, в тому числі Слобідський (із центром у Сумах), Половецька земля (Бахмут/Артемівськ), Січ (Січеслав/Дніпропетровськ) тощо. Окремою адміністративною одиницею у складі УНР проголошувалося місто Харків. Отже, вміщена автором у статтю картосхема й, зокрема, окреслені на ній кордони УНР, м’яко кажучи, не відповідають історичній дійсності.
Викликає здивування й закид на адресу УНР, яка проголошувалася начебто не публічно. При цьому їй протиставляється відкритість і народна підтримка при утворенні «ДКР». Дійсно, автор має рацію, – у воєнний час усім було не до референдумів. Але хіба ґаспадіну Корнілову не відомо, що власна держава є одвічним прагненням нації? І що Центральна Рада не лише далеко не одразу проголосила її, а й відмовилася від творення армії всупереч здоровому глуздові й бажанню мільйонів військових і цивільних українців? Так що, коли і є підстави звинувачувати владу УНР у «невідкритості», то лише тому, що вона сильно забарилася з низкою державотворчих дій (чи не нагадує наше сьогодення?).
Дивною є й згадка про визнання «ДКР» з боку більшовицької Росії як ніби доказ її легітимності. Скоріше, навпаки. Визнання одних самозванців іншими (а ким іще були червоні проводирі?) якраз підкреслює перебування квазідержавних утворень поза полем міжнародного права. До речі, Корнілов згадує ще й про так звану «одеську республіку», «відокремлюючи» її від УНР і водночас заперечуючи її, так само як і «ДКР», сепаратистську сутність. А чому, цікаво знати, не було ніяких волзько-уральських чи курсько-магнітно-аномальних республік, сформованих також за «економічною» ознакою?.. Отже, «ДКР» є повним аналогом теперішніх сумнозвісних «ДНР» і «ЛНР», яких, крім Росії, визнають хіба що Абхазія з Південною Осетією.
І – як квінтесенція всьому написаному вище – тов. Корнілов неодноразово підкреслює невіддільність «ДКР» від Росії, проголошувану й самими її творцями. Хоча починав він свій опус із насмішки над «фахівцем в українській історії трипільського періоду», як він називає третього Президента України Віктора Ющенка. Автор дивується з його репліки-твердження про небуття донецької чи одеської республіки. І сам мимоволі прояснює картину, наводячи факти про те, що прапор «ДКР» був червоний, що там діяли закони Росії, вівся набір до Червоної армії. Тобто власних атрибутів державності в «ДКР» таки справді не було, на чому й наголошував В. Ющенко. На відміну від постійно принижуваної Корніловим УНР, яка органічно виникла як реалізація багатовікової волі української нації та мала всі ознаки власної (так, саме власної) державності – прапора, складеного жовтою й блакитною (синьою) смугами та герба-тризуба немає й близько в жодного з інших європейських народів.
Отже, папєрєднікі (не важливо, буржуазної чи пролетарської закваски) нічим не відрізнялися від сучасників-сепаратистів у своєму небажанні бачити Україну на її східних землях та українців як народ, який належну йому землю обробляє, рясно окроплюючи її своїм трудовим потом. Безславні традиції «ДКР» знайшли тепер «гідних» спадкоємців. Але практика існування того ж донецько-криворізького фантому свідчить про недовговічність і нинішніх сепаратистських територіальних формувань… Їхні ватажки забудуться (хто знає тепер Васильченка чи Жакова?), навічно ж на своєму східному рубежі «встане Україна, і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти».
