Крізь алеї часу: неформальна зустріч випускників Уманського національного університету садівництва

Остання субота червня в Уманському національному університеті садівництва – це день зустрічей і спогадів. І цього року, незважаючи на воєнний стан і обмеження, за власною ініціативою деякі випускники змогли зібратися, щоб зустрітися знову в затінку алей рідного університету.

Радісні зустрічі та теплі обійми й усмішки, щирі запитання та цікаві розповіді, а ще – незабутні спогади, які раз по раз ставали причиною нестримного сміху, що линув алеями студмістечка і такої рідної альма-матер. Насправді, важко сказати, що ж дійсно є причиною таких дружніх і теплих стосунків випускників Уманського національного університету садівництва, адже чим більше років віддаляє їх від тих юних і сповнених енергією студентів, тим частіше вони намагаються зустрічатись.

Наприклад, цього року на зустріч прийшли двоє випускників – одногрупники Іван БАБІЙ та Олексій ТКАЧУК – які під час реєстрації вказали рік випуску 1959-й. Вони залюбки ділились своїми спогадами з молодшими колегами, адже також отримали агрономічний фах.

– Нас було 200 випускників у 1959 році. Тоді ще були окремо чоловічі та жіночі групи, бо була військова кафедра і нас випускали офіцерами. Ми приходили на зустрічі кожні п’ять років, а потім нас ставало все менше й менше і тому вирішили ходити частіше. Але тепер із 30-ти чоловік нашої групи вже імена двадцяти обведені чорним. Іван у нас організатор зустрічей, має списки, телефони і всіх запрошує. З нашої групи був професор Найченко, який очолював кафедру технології, – пригадують навчання і зустрічі випускників Іван БАБІЙ та Олексій ТКАЧУК. – Жив я в Умані коло Осташівки, і кожен раз йшов пішки через місто в інститут і назад. Дуже приємна щоразу була прогулянка через «Софіївку». Ми вчились байдуже, але екзамени здавали на шпаргалках. Але в нас стипендія, і хто получав трійки, то стипендії вже не мав. Я за першу стипендію купив годинника, – пригадує пан Олексій. – Якось кілька груп працювали у Миколаївській області. Працювали влітку, а гроші за нас перерахували в інститут і нам професор Мусатов організував поїздку в столицю, – додав свій спогад пан Іван.

Микола Андрійович ОСАУЛЕНКО закінчив агрономічний факультет 47 років тому. Роки навчання називає найдорожчими і найкращими.

– Я служив, а дівчина моя поступила сюди. І так сказала: «Якщо любиш, поступиш і будемо разом». І я поступив через два роки. От разом і учились. Тут у нас у двох групах народився перший син Віталій. Ми його обавили обома групами. Хтось з її групи залишається цілий день, а хтось з моєї – через день, і так наш Віталій уродженець інституту, і приїжджав з нами на 30 років, – пригадує роки навчання Микола Андрійович. – Я не пропустив жодної зустрічі, які були; зустріч із випускниками така дорога, що я вам не можу передати, хочеться побачитись, зустрітись з кожними. І найбільше вражає, що інститут перетворюється в кращу сторону. Я працював два роки агрономом, потім управляючим, а потім 25 років селищним головою в смт Бабанка.

Людмила Іванівна МАЙЧАЙСЬКА розповідає, що вона не закінчила інститут, однак ті знання, які отримала під час навчання, стали стартом для кар’єри агронома, хіміка, овочівника.

– Я не пропустила ще жодної зустрічі, бо ж і чоловік теж агроном. Найцікавіше на зустрічах – це усіх побачити: старше покоління, молодше, викладачів. Усі завжди були дружні, можливо це через молодість, а можливо спільна праця, але всі нам, як рідні, – говорить Людмила Іванівна.

1980-му році виш закінчив Олександр Миколайович ЩЕГЛЕНКО, він також навчався на агрономічному факультеті і все своє життя пов’язав із опанованою спеціальністю, бо ж фермерує. Пан Олександр запевняє: зустрічі випускників – це для душі.

– Найцікавіше зустріти та поспілкувалися з викладачами, яких, на жаль, вже багатьох немає. Мало залишилось, одиниці. Але надіємось зустріти тих, хто тут був з нами, – розповідає Олександр Щегленко. – Не можна одним словом описати всі спогади про роки в інституті. Все було цікаве: навчання, життя у гуртожитку, праця. Просто сама атмосфера інституту цікава була, спілкування з хлопцями, з дівчатами, з однокурсниками, самодіяльність – був в ансамблі народного танцю. Тут навчався мій дядько, я один раз приїхав сюди і інститут запав в серце. Але поступив з другого разу. Ось ці горіхи на алеях ми садили, і корпус допомагали будувати.

Олександр Леонідович АНДРЕЙЦІВ приїхав на ювілейну зустріч – 40 років.  

– Уманський інститут славився на всю Україну і важко було вступити – конкурс був великий. Ми старались вчитись, не було такого ставлення, що можна як-небудь. Я вчився на плодофаці і потім лише років п’ять чи шість не працював по спеціальності. Ми зустрічаємось через кожні п’ять років, маємо телефони один одного, спілкуємось. І не лише зі своїми з групи, а з усіма з курсу. Все про всіх знаємо, стараємося підтримувати зв’язки. А з ким в кімнаті разом жили, то взагалі, як рідні. Найцікавіше життя, я вважаю, – це все-таки навчання в інституті, – пригадує роки навчання Олександр Леонідович. – Дуже було весело. Усім, хто думає про навчання – прекрасний університет, прекрасні умови, все на місці.

Лідія Сергіївна РОМАНЮК випускниця 1980-го року, навчалась на плодоовочевому факультеті. Жартує, що обрала саме цей навчальний заклад, щоб зустріти свого чоловіка.

– Навчання в інституті – це були найкращі роки. Ми з чоловіком здобули тут спеціальність, потім працювали і працюємо за фахом, написали кожен дисертації. Працюємо в Інституті землеробства і займаємось наукою, – ділиться своїми трудовими досягненнями Лідія Сергіївна. – Ми стараємося приїжджати на зустрічі щороку, щоб поспілкуватися зі своїми однокурсниками. Ми спілкуємось з одногрупниками, обмінюємось інформацією. Душевно прив'язані до цього місця.

Ювілейна 50-річна зустріч цього року у випускника агрономічного факультету Андрія Михайловича ПОЧАВСЬКОГО.

– Тоді, коли я закінчував, було лише два факультети – агрономічний і плодовочевий. Я обрав агрономічний. З дитинства мріяв, у полях ходив. Працював на комбайнах дитиною, і це увійшло в душу, тому це був напрямок мій з дитячих років. Закінчив школу, відслужив в армії, повернувся поступати сюди – саме в Уманській сільськогосподарський інститут, бо тут вчився мій однокласник і він порекомендував, – розповідає про обраний шлях Андрій Михайлович. – Весь цей трудовий стаж, 43 роки, я набрав агрономічним. Працював я на одному постійному місці – на Березенському цукровому комбінаті. Ніколи не шкодував, що вступив сюди. Найцінніше на зустрічах – поспілкуватись, побачити, хто є хто, бо ми й під час навчання дружили. Я коли онучці випускниці розповідаю, що до мене дзвонять однокурсники поговорити, вона говорить, що в них такого немає.

І попри те, що через повномасштабну війну зустріч випускників в Уманському національному університеті садівництва була неофіційною і за ініціативи самих випускників, та вони не відходили від традиції привітати своїх викладачів запашним короваєм із пшениці, яку виростили самі, і борошна, яке самі змололи.

Головне ж побажання усіх на зустрічі випускників минулих років в Уманському національному університету садівництва – перемоги Україні, головне сподівання – що після перемоги зустрічі знову будуть багатолюдними, їх не захмарюватимуть повітряні тривоги, ракетні атаки та звістки про загиблих захисників.

Фотогалерея