Схилімо голови перед невмирущим Кобзарем!
22 травня – важлива дата для кожного українця, адже у цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, великого Пророка українського народу, згідно з його заповітом, було перепоховано на омріяній у творах Кобзаря Батьківщині – на Чернечій горі поблизу Канева.
Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, за клопотанням Михайла Лазаревського та після отримання відповідного дозволу, в квітні того ж року перевезено в Україну. На ту благодатну землю, яка все життя надихала митця, додавала йому сил у далекому засланні, спонукала до волелюбних, неформатних, бунтівних мрій...
Та навіть після смерті шлях до рідної Украйни був непростим. 1861 рік. Селяни копають могилу Тарасу Шевченку на Чернечій горі біля Канева. А незадовго до цього, 26 квітня (8 травня) 1861 року на петербурзькому кладовищі домовину викопали, перенесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею перевезли до Москви. Далі Тарасова душа, обіймаючи домовину, пролинула шляхами російського Серпухова, Тули, Орла, Кромів, Дмитровська, Сєвська, милувалася вже рідними краєвидами славних козацьких поселень – Глухова, Кролівця, Батурина, Ніжина, Носівки, Бобровиці, Броварів. І, нарешті, опинилася у золотоверхій колисці українства – Києва. Випрягши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну великого співвітчизника Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета: поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря було перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі
Ще довго у цей день, 22 травня, святково одягнені, у вишиванках, приходили у Парк Шевченка в Києві сотні людей і аматорські колективи університету; співали «Реве та стогне Дніпр широкий», читали «Заповіт» та інші вірші Шевченка.
Проте у 1971 році 22 травня оголосили націоналістичним святом, і з тих пір участь у ньому була заборонена. Усіх, хто приходив цього дня до парку вшанувати пам’ять Кобзаря, силою розганяла міліція. А студентам університету взагалі відміняли заняття, оголошуючи цей день вихідним! І попереджали: «Сидіть удома, до університету – ні ногою, ні-ні! Хто буде помічений в районі університету – той буде негайно виключений, без права повторного вступу».
Сучасним студентам важко уявити все це. Іще складніше усвідомити, яку треба було мати громадянську мужність, щоб попри все, незважаючи на заборону, хоча б наблизитись до парку Шевченка...
Традиція святкування 22 жовтня була відроджена тільки у 1989 році. Тоді біля пам’ятника Шевченку зібралися люди, співали на тлі синьо-жовтих прапорів, які підняла молодь якоїсь молодіжної націоналістичної організації. Наряди міліції і, напевно, інших служб, яких дуже багато було в парку, відбирали прапори, забирали людей у штаб, топтали портрет Шевченка. Та люди вистояли до кінця, звільнили тих, кого забрали до штабу і захистили синьо-жовті кольори.
Тож сьогодні, зважаючи на тяжку історичну минувшину, студенти Уманського НУС на чолі з ректором Оленою Непочатенко, завідувачем Центру культури і виховання студентів Петром Паєвським та завідувачем кафедри геодезії, картографії та кадастру Юрієм Кисельовим вшанували річницю перепоховання Великого Кобзаря. Перед присутніми, біля підніжжя монументу славетного українського Пророка, виступив Юрій Кисельова Юрія Олександровича, який докладно розповів про значущість сьогоденної події для нашого народу в цілому та сучасників зокрема. Юрій Олександрович відзначив, що «…актом перезахоронення єдинодумці, друзі та прихильники ідей Тараса Шевченка, не лише виконують волю Кобзаря, щодо заповіту, а й доводять – Шевченко живий. Бо ж його саме такого – «неошкарублого», незламного, живого – й боялася царська й Радянська влада. А тому дана подія є значущою та знаковою для становлення Української Держави, як самостійної, незалежної й процвітаючої.
Тож схилімо голови перед невмирущим натхненником Української Свободи!
Прес-центр Уманського НУС
Фотогалерея
