В Уманському національному університеті садівництва посадили вербу Шевченка

28 березня в Уманському національному університеті садівництва посадили маленьку вербу — пагінець від Шевченкової верби, яку поет зростив на засланні у Казахстані.

Молоде й тендітне деревце верби посадили території університету садівництва неподалік адмінкорпусу. До висаджування верби долучились викладачі, студенти та адміністрація ЗВО.

— Всі ми в березні згадуємо про нашого пророка - Тараса Григоровича Шевченка. Дуже приємно, що наші викладачі привезли гілочку верби, яку колись посадив Тарас Григорович, наш земляк. Історичні дані свідчать,  що колись він був у нашому навчальному закладі. А ще ця вербичка це також і патріотичне виховання наших студентів, молоді, — зазначив перший проректор Уманського НУС Іван МОСТОВ’ЯК, який долучився до висаджування деревця.

Науковці Уманського НУС, які привезли гілочку Шевченкової верби до Умані, говорять, що це символічно і не випадково.

—  Сьогодні ця подія сталася завдяки щедрості директора школи № 2 Володарського ліцею Ольги КАЙЗЕР, колектив якої вирішив поділитися з нами цією цінністю. До них верба потрапила ще чотири роки тому, з рук членів Асоціації громадської організації учасників АТО. І тепер вони успішно її виростили у себе на подвір’ї та зараз розмножують це надбання. У день, коли ми приїхали з візитом до їхньої школи, вони вирішили поділитися — це було неочікувано, але дуже символічно і, напевно, не випадково, адже в нашому університеті точно має бути частинка Шевченками. Тож відтепер будемо плекати нашу вербу й докладати всіх зусиль, щоб вона в нас розросталась і, можливо, колись ми нею з кимось поділимось, — розповіла Людмила ХУДІК, кандидатка технічних наук, доцентка кафедри харчових технологій Уманського НУС.

А проректор з науково-педагогічної роботи Уманського НУС Михайло МАЛЬОВАНИЙ розповів про ще один цікавий і маловідомий факт, що пов’язує університет садівництва із Шевченком:

• — Нашим структурним підрозділом є Шевченківський коледж,  і саме на його території ростуть дуби Тараса Шевченка. Ми доглядаємо за цими дубами. Крім дубів Тараса Шевченка в нас тепер буде ще одне сакральне  дерево — верба Тараса Шевченка. Тож можемо стверджувати, що багатовікові традиції міцно вкорінюються в нашому університеті. Думаю, це дуже символічно, що саме на землях Уманського національного університету садівництва будуть рости рослини, які асоціюються з нашим великим поетом, патріотом Тарасом Шевченком.

Довідка: Почалося все з вербової палиці, знайденої Шевченком на вулицях Гур’єва й дорогою до місця своєї служби — Новопетровського укріплення. «Я увіткнув її у землю — вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла й укриває мене в спекотний день своєю густою тінню», — писав Тарас своїм друзям, перебуваючи у засланні у 1850-57 роках в Казахстані.

За свідченнями шевченкознавців, стояла пізня осінь, але Тарас мало не щодня бігав до верби, щоб полити її і сталося диво — гілка пустила листочки. Це справді була чудачія, адже на сотні кілометрів жодного деревця. Як тішився з цього Тарас: не верба відроджувалась в пустелі — його душа, не верба прийнялася на камінні — він сам вижив у пеклі. Солдат Шевченко розмовляв з нею, обціловував, плачучи, радів кожній новій гілочці. Це був його храм, місце, звідки подумки линув на Вкраїну. Майже кожен запис у його щоденнику починався й закінчувався згадкою про деревце: «Моя верба», — писав ніжно. Під нею читав, думав, малював. Це, зрештою, був його дім протягом останнього року служби у форті.

З’ясувалося, що верба прожила 147 років. Кремезна, розлога вона вирізнялася серед дерев парку, здавалося, приваблювала до себе людей, намагаючись їм щось повідати. Кажуть, що прихворіла після того, як надійшла звістка про смерть Тараса. Потім ожила. Але на початку 1990-х стала всихати. Музейники викликали ботаніків, однак висновки їхнього консиліуму були невтішні — проти старості наука безсила. Якось на весні 1997 року, начебто у квітні, від бурвію дерево впало. Поплакали над ним працівники музею, як над живою істотою, а потім розпиляли й віддали в якийсь комунальний заклад на дрова. В останній момент вирішили залишити в музеї невеличкий пеньок. Тепер шкодують: мовляв, треба було зберегти всю вербу, бо навіть сухе дерево несло енергію Тараса, пам’ять про нього. Зрозуміли це тоді, коли побачили з яким хвилювання торкалися сухого пенька відвідувачі. На місці верби тепер стоїть пам’ятний знак. Але чому було не посадити нову вербу? «Щороку після смерті Шевченкового дерева приїздили делегації з України, привозили пагоди верби й калини, садили їх, працівники музею сумлінно поливали, проте нічого не вийшло», — пояснила завідувачка музею Тараса Шевченка. Ніхто не зміг повторити Тарасове диво. Мабуть, для цього треба було зробити те, що зробив він — знайти вербову палицю на вулиці Атирау, перевезти човном по Каспію, піднятися з нею на Курганташ, потім посадити, поливати впродовж кількох місяців солдатським картузиком і щодня над нею молитися. Але можна втішитися тим, що багато гостей з України брали з собою гілочки Тарасової верби, коли вона ще була жива, і, певно, садили на Батьківщині.

Фотогалерея