Загадковий автограф
Його батько, Платон Федорович Симиренко, у день одруження з Тетяною Іванівною Овчинніковою, як оповідають, посадив яблуневе зернятко, яке проросло і розвилось чудовим деревцем. Згодом ця яблуня стала символом родини і початком великої селекційної справи, яку судилося завершити Левку Платоновичу. Він дав сорту ім’я свого батька. Так на світ з’явися знаменитий ренет Симиренка.
«Серед славетних родин одне з найпочесніших місць в історії України посідають Симиренки. Сьогодні є всі підстави стверджувати, що упродовж XIX і XX століть з цією інтелектуальною родиною найтісніше пов’язане не лише національне відродження, але й розвиток української економіки, торгівлі, цукрової промисловості, машинобудування, суднобудування, буряківництва і промислового садівництва. Практично не було жодної ділянки як у царині економіки, так і на теренах духовності, в яких би Симиренки не лишили глибокого сліду». Так написав у своїй книзі «Симиренко – фундатор українського промислового садівництва» академік УЕАН Петро Васильович Вольвач.
Це видання представлене на ювілейній книжковій виставці «Гуманіст. Садівник. Подвижник» у музейній кімнаті Наукової бібліотеки.
Поважний вік має видання 1912 року
«Крымское промышленное плодоводство».
Не втрачає актуальності вислів Левка Платоновича: «Завданням вітчизняного плодівництва має стати турбота про популяризацію плодів і виробництво достатньої кількості фруктів і за цінами, доступними для широких верств населення».
Рекламний проспект помологічного розсадника Л.П.Симиренка того часу багато може розповісти сучасному читачеві.
Кожна книжка має свою історію, або біографію – так, саме біографію, – мені подобається більше. Від написання до друку і життя будь-якої книги залежить від багатьох обставин, подій, людей. Цінність книги визначає не тільки її автор, рік видання, наклад примірників, а і автографи, дарчі написи, нотатки власників, печатки. Все це і стає біографією книги.
Найцікавішим експонатом виставки, безперечно, є книга Л.П.Симиренка
«Опытъ изслъдованія крымскаго промышленаго плодоводства и плодоторговли», яка була надрукована у типографії Л.Нитче м. Одеса у 1891 році.
Досліджуючи його, я з’ясувала, що ця книга (згідно з інвентарним записом) потрапила у фонди нашої бібліотеки 21 квітня 1951 року. Можливо, що певний час вона знаходилась на кафедрі плодівництва, або перебувала у власності когось з уманчан і після війни була подарована бібліотеці. На жаль, зараз можна робити тільки припущення. Дарчий напис не має дати. Можливо, цю книгу отримала зовсім невідома сьогодні людина. Можливо, це був Іван Григорович Дирда-Лукін, земляк Левка Платоновича. І.Г.Дирда- Лукін народився 5 жовтня 1880 року у м. Городищі Київської губернії. У 50-х роках минулого століття професор Дирда-Лукін був завідувачем кафедри рослинництва в Уманському с/г інституті і саме в цей час міг залишити цю книгу на кафедрі.
Власником міг бути і Сергій Михайлович Вукулов, він викладав овочівництво та географію в Уманському училищі садівництва досить довгий час – з 1904 по 1922 рр. У 1907 році він організував кабінет овочівництва – єдиний науковий центр овочівництва в Росії. Професор Вукулов неодноразово представляв з експонатами кабінету овочівництва Уманське училище на Всеросійських, міжнародних виставках, і саме там міг зустрічатись з Л.П.Симиренком.
Прийняти дар «короля російського садівництва» міг і Петро Генріхович Шитт. З 1911 року він викладав плодівництво в Уманському училищі садівництва і землеробства. Думаю, що вони могли співпрацювати під час закладання Петром Генріховичем зразкового саду і плодорозсадника. У цей період професор Шитт розробив «Організаційний план плодового господарства Уманського Царициного саду».
Отримувачем цієї книги міг бути Олександр Іванович Душечкін. Цукроварне виробництво могло стати підставою для спілкування. З 1903 до 1913 рр. Олександр Іванович працював на посаді агрохіміка дослідних полів Всеросійського товариства цукрозаводчиків.
Ця книга могла бути подарована Михайлу Євграфовичу Софронову, який з 1907 року був викладачем садівництва, а з 1908 р. директором Уманського училища.
Можливо, вона займала почесне місце на полиці особистої бібліотеки завідувача парку «Софіївка» (1906 – 1909) Лева Михайловича Ро.
Припущень багато, але одне я можу стверджувати точно: книга пам’ятає багато рук своїх читачів.
Життя Левка Платоновича Симиренка обірвалось у різдвяну ніч 1920 року. Смерть директора Мліївського розсадника і досі залишається нез’ясованою: підла куля і закривавлені сторінки «Українсько-російської помології», над завершенням якої тієї ночі працював учений.
Відвідувачам виставки буде цікаво потримати в руках, перегорнути сторінки ще одного цінного видання – книги Володимира Левковича Симиренка «Садовий розсадник», яка вийшла з друку у видавництві «Радянський селянин» м. Харків 1929 року. З 1932 року В.Л. Симиренко – професор Уманського СГІ. Гідному продовжувачу справи батька не судилося здійснити мрії Симиренків щодо садівничої справи. У 1933 році Володимира Левковича заарештували як ворога народу, звинуватили в «активному несприйнятті мічурінського вчення» і у 1938-му розстріляли.
З бібліотек вилучались книги Левка Платоновича Симиренка, Миколи Івановича Вавілова і їх соратників-однодумців. Іноді, розуміючи цінність видання, ретельно замальовували на обкладинці і титульній сторінці прізвище автора. Доля книг ставала залежною від людей. Низько вклоняюсь перед своїми попередниками, розуміючи, що могло чекати бібліотекарів Уманського СГІ у ті часи. На титульній сторінці (про всяк випадок) поставили штамп «Устаревшая» і заховали серед видань німецькою мовою. Як би вони пояснювали знаходження там книги, написаною чудовою українською?
Змінилась країна, пішли у вічність знані і зовсім невідомі люди, прийшло нове покоління вчених і студентів нашого університету – вони знають новітні технології закладання плодових садів, та іноді все ж гортають сторінки старих видань…
Сонечко пригріває, птахи кличуть весну, а я дуже сподіваюсь, що вже цієї весни біля моєї хати вкриється першим цвітом юний ренет Симиренка. Це деревце я посадила на згадку про мою бабусю Ксенію. Де б вона не жила, обов’язково садила ці дерева. Саме від неї я вперше почула назву і до цих пір пам’ятаю смак дитинства, смак ренета Симиренка.
Фотогалерея
