Запаліть свічу пам’яті!

Ті роки не вдалося приховати, 

І будем переказувати з роду в рід, 

Про те, чого, не дай Боже пізнати...

І Україну, Боже, бережи від бід…

                                                                        Яна Бім 

Серед численних сторінок понад 12-вікової історії України є багато таких, від яких дотепер іде енергія тепла, радості, запалу, бойового духу та звитяги. Є й такі, що кривавлять з далеких часів і до сьогодення. А є короткий за часовим проміжком, але неймовірно болісний, сповнений жахливого розпачу та безнадії розділ, яких охоплює 1932-1933 роки минулого століття.

Голодомор… Це слово увійшло у наш вжиток не так давно, але скільки скалічених і навіть знищених людських доль приховано за цими дев’ятьма літерами… І нині, у родинних спогадах кожного сучасного українця, є перекази та факти про ті страшні дні.

Українці – волелюбні, працьовиті, з загостреним почуттям справедливості та нескореним духом, суперечили ідеології тоталітарної держави, де значення особи та особистості нищилося, а в авангарді помислів поставала держава. Тож для підкорення бунтівного народу, в межах земель проживання етнічних українців, було використано нищівний і безжальний інструмент впокорення – створення штучного голоду. Усе зерно та продукти харчування, а також худобу було вивезено, а народ приречено на страшні муки та голодну смерть. Уже в травні 1932 року в Україні не було запасів борошна, а нищівна продовольча програма вимагала все нових надходжень. Вилучався також і посівний матеріал. А у серпні цього ж року з’явився «Закон про п'ять колосків», відповідно до якого розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» – позбавленням волі на строк не менше 10 років. За цей короткий період щедра та врожайна українська земля стала чорною пустелею, по якій примарами повільно пересувалися спухлі від голоду люди. Та найстрашніше було ще попереду.

Голодна сувора зима крижаною косою нищила всіх без розбору – дорослих і дітей, старих і молодих, немічних і здорових… Людський вік, сповнений болю, був недовгим: 7,3 роки у чоловіків і 10,9 – у жінок. Щохвилини смерть забирала 17 життів, щогодини – 1000, щодня – майже 25 000. Звичним видовищем стали захололі мертві тіла вздовж доріг і парканів та спільні поховальні ями, куди звозили згаслі в муках колоски людських тіл… Жахливі чорні жнива тривали з розмахом, стабільно: понад 7 мільйонів свічей стражденних душ українців загасила безжальна смерть за 17 місяців 1932–1933 років.

І помочі чекати не доводилося: голодомор в Україні ретельно приховувався, документи, що підтверджували його, знищувалися. Понад 50 років трагедія української нації була покрита мороком таємниці, живучи лише у народній пам’яті.

У 1988 році Конгрес США офіційно визнав Голодомор 1932–1933 років актом геноциду проти українського народу. В Україні ж лише 28 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор актом геноциду проти українського народу, свідомо організованим сталінським режимом.

Існує думка, що час лікує. Та навіть попри десятки років рана українського народу, спричинена Голодомором, геноцидом проти мирних трударів, кривавить і болить. І ми, сучасні українці, маємо пам’ятати про цю чорну, спотворену болем страждань, сторінку нашої історії.

Тож на спомин безневинно загублених душ щорічно, 25 листопада, о 16⁰⁰ , кожен з нас на своєму підвіконні має запалити свічу пам’яті. Адже допоки живе спомин, доти у нас є можливість запобігти повтору подібного лиха. Хай наша скорботна пам'ять полум’ям свічі зігріє закатовані голодом душі наших рідних…

Прес-центр Уманського НУС

Фотогалерея