Голодомори в Україні: свідчення очевидців
Найцінніше, що може мати народ, пам'ять про своє минуле, як добре, так і трагічне. Саме вона формує стержень нації, її самоусвідомлення та ціль життя. А тому надцінними сьогодні є люди, які були очевидцями знакових історичних подій. І пронесли крізь час свої спогади, незважаючи на їх важку ношу.
Галина КАРПЕНКО, жителька міста Тальне, звичайна українська жінка, є очевидицею третього Голодомору (1946-47 рр.). Під час розмови її очі раз-по-раз наповнюються вологою, а погляд затягує гірким туманом спогадів: «Мою родину із двох батьків, бабусі та чотирьох дітей врятувало від голоду життя у маленькому містечку Тальному, де мали присадибну діляночку для городніх насаджень. Я була старшою донькою, народилася у 1938 році. Саме те, що батьки жили в містечку, а не в селі, допомогло їм вижити у голодомор 1932-1933 рр.».
Кулінарні вміння бабусі врятували родину Карпенків від неврожайного голодного року 1946-1947 року. Бабуся Тетяна була головною на кухні, адже мама і батько були при колективній праці у колгоспі. Бабуся доглядала дітей, а з усіляких корінців і бур’янів, приморожених буряків готувала млинці. Рік випав неврожайним, а норму та плани колгоспи змушені були зробити, весь врожай забирали у великі міста, влада на неврожайність не зважала, тож селяни «входили в зиму» без запасів. Колгоспи, як виявилося, мали на меті поставити на повний контроль усі українські родини, адже в них зберігалися продукти харчування, вирощувані колективно. Запасів у родини трохи було, батько для них вибудував новенький льох. Потрохи картоплі, буряка, так і розтягували на всю зиму. Про борошно і мови не було, з колгоспів ні пучечка не вділили. Кінський щавель почав пробиватися та бур’янець ще морозним лютим. Потовчений він у ступці макогоном, в якій бабуся у ситні роки терла мак, змішувався із кусочками макухи, що батько, працюючи на заготівлі, ховав за пазуху додому для дітей. Далі він випікався коржами на пічному вогні.
Врожайну весну діждали усі в родині, як вважає пані Галина – просто пощастило. Та бабуся під час голодомору 1932-1933рр. вижила лише одна. Про ті чорні сторінки голодного життя вона боялася і повідати внукам, і згадувати не хотіла. Влада ж, зламавши і розтоптавши усю людську гідність, людей зробила жебраками. Документів селяни не мали, виїхати з села було неможливо. На питання про те, як померли всі рідні бабусі Тетяни, вона лише притискала вказівний палець до губ і змахувала сльози з запалих і зморщених повік. А коли їла хліб, усі крихти старанно підтримувала долоньками, аби жодна не впала долу. І ставлення до продуктів харчування було шанобливим, без продовольчого марнування. Його успадкувала вся родина.
У 1947 році картопляне лушпиння висаджувалося в землю. Дякувати Господу, наступний рік був врожайним. Але і досі сухий окраєць хліба про всяк випадок в запасі Галина Аврамівна в хаті тримає. Про бабусю метикує: «Певно, зламана нелюдськими умовами життя, маючи недовіру до радянської влади, бабуся боялася навіть повідати рідним про злочинні дії проти українського селянства. Люди не бажали йти у колективні господарства і влада сплановано влаштувала акцію геноциду, знищивши їх фізично та морально». Пізніше пані Галина вступила до когорти молодших агрономів, аби на родинному столі завжди був ситний хліб. Нині Галина Аврамівна з болем і сльозами згадує ті тяжкі часи, але радіє, що маємо їжу на столі та право вільно розпоряджатися власним життям.
Марія ТАРАНЮК (ВАСИЛЕНКО) народилася 1926 року у незаможній родині в селі Родниківка Уманського району, тому на власні очі бачила знущання влади над українськими селянами. Майже вся її велика родина вимерла в Голодомор 1932-33 рр.
«З 30-х років», – починає розповідь героїня цієї розмови, - «перед колективними господарствами, до яких позабирали все господарство родин (худобу, примітивну техніку, всі можливі знаряддя праці, кінні косилки, серпи, молотилки для колоскових, жорна), ставили Плани, обов’язкові до виконання. Шлях боротьби за радянську владу відбився на селянах голодом, а на українській інтелігенції репресіями, тюрмами та засиланнями. Плани 1932 року виконали, навіть ледь вистачило засіяти поля, а людям їсти не лишилося нічого. Людей на сході сонця уже виганяли на поля. «Цебер юшки – дві галушки» - приказка, яка ходила між працівниками. Це все, чим годували селян, які, тяжко працюючи, виконували нормативи праці. Вип’ють тарілочку «белеберди», проковтнуть дві галушки – та й до роботи в полі».
Поки батьки працювали у грудні на снопах у колгоспі, Марія сиділа з меншою на 2 роки сестрою. Хворі обидві на кір дівчатка, виглядаючи маму, ще більше простудилися. Так сестра померла на другий день від запалення легень.
Користуючись відсутністю батьків, помічники радянської влади ходили по хатам, забираючи всі харчі, що приховали мешканці сіл для зимівлі. Гуркотом у двері розбудив чоловічий голос одного ранку Марію та її брата Василя: «Батьки вже в полі», – каже брат, бо ті ще о 6-й були на ланах. «Відчиняй, перевірю», – відповів голос. Не встигли двері відчинитися, як виконуючий злочинний наказ відбирати всю їжу в селян зайшов із помічницею до хати. Обдивившись довкола та не побачивши «ласого куска» хліба чи зерна в оселі, жінка на прізвище Синиця («комнезами» чи «активісти», «вислужники Москви» називає їх пані Марія) вибралася по драбині на горище і в мішку з глечиками витрусила квасолю, горох, зерно, насіння, що приховали рідні для зимівлі. Так родина лишилася зимувати з пустими коморами. Ця комнезамка була землячкою Марії, та працювати їй з дитинства не хотілося. Тож лише прийшла радянська влада, товаришка Синиця записалася першою активісткою, та, вислуговуючись перед керівництвом, обкрадала селянські родини.
Але вижити допомогла бабуся Фотина. Вона жила на іншому краю села і варила конопляну юшку (орда). Цей цілющий суп із конопляного насіння давав ситість Марії і зміцнював здоров’я, а пускати по селі перебігти до бабусі батьки Марію не боялися, бо надто була худорлявою. Мати казала: «Така худюща, не страшно на двір в голодний рік випускати». І такий вислів не даремно з’явився у побуті, адже історичні факти засвідчують, що повних дітей односельчани могли з’їсти з голоду. Сумним фактом було і те, що хоронити рідних не дозволяли на кладовищі. Тож і родина Василенків у садочку, між двома горіхами, аби знати точне місце поховання, облаштувала могили рідних.
Коли Марії було 7 років, вона від сусідського хлопчика почула, що в школі дають гарячий солодкий чай за копійку. Не роздумуючи, дівчинка наступного ранку вже сиділа за шкільною партою. Так вона стала ученицею на рік раніше, ніж усі інші діти.
Документів у селян не було, аби не мали можливості поїхати з села, заробітна плата записувалася трудоднями. Марія, спостерігаючи мамині тяжкі трудові дні, вирішила стати студенткою. Тато та брат були на війні, а Марія стала студенткою. Всім, хто навчався, видавали пайки, які надсилали з Америки для студентської молоді. Там був шоколад, печиво та навіть сухе молоко, згадує Марія. «Так і виживали з мамою».
Голодомор 1932-33 рр. закінчився, та злидні не полишали селян. Вони бідували та мали щоденну нужду, хоч і ходили у колгосп на роботу. Голод післявоєнних років вже не таким був страшним, адже, маючи запаси домашньої провізії, якось змогли перезимувати. Робота сільської вчительки була завершена «доносом» про вінчання Марії із її чоловіком. Директор школи звільнив пані Марію і вона пішла на нічні чергування в Уманський готель, сторожувати.
Потім сусід запропонував їй посаду лаборанта в Уманському сільськогосподарському інституті під керівництвом Аркадія Олексійовича Бондаренка, талановитого науковця та педагога. Від колективу Марія була у захваті: прекрасні колеги та просто гарні люди подарували справжню другу родину. Багато умінь перейняла пані марія для ведення господарства на присадибних ділянкам. А любов до землі передала дітям, внукам і правнукам
За словами оповідачки, Марія почала їсти ситно та смачно, а ще – спокійно жити, коли Україна отримала незалежність. Не одразу, але поступово почала з’являтися їжа в достатку, діти мають змогу купити все, що хочуть і отримати оплату працю. Нині всі живуть у достатку та родинному теплі, мають щирі та щедрі серця, гарних і вірних друзів.
Бажаємо родині пані Марії усіх благ і миру. Разом до Перемоги, адже торуючи такий життєвий шлях, ми багато чого розуміємо. А ще зараз кожен, як ніколи, усвідомлює: не брати нам сусіди наші, а кати, адже зі століття в століття використовують терористичні методи – геноцид, голодомор, лінгвоцит, етноцид – аби знищити український народ.
Дякуємо родині Таранюків і Назарчуків за співпрацю й організацію зустрічі з довгожителькою.
Пресцентр Уманського НУС
